• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Віртуальний Музей

Віртуальний Музей

Уніфікований паспорт музею

1. Повна назва музею. Музей історії села.

2. Профіль музею. Історичний.

3. Форма власності. Комунальна.

4. Засновник, власник. Хижнянська ЗОШ І – ІІІ ступенів.

5. Підпорядкування. Хижнянській ЗОШ І – ІІІ ступенів

6. Заклад, що здійснює методичне керівництво.

Районний відділ освіти.

7. Статус. Не юридична особа .

8. Категорія музею (за групою оплати праці). Безоплатний.

9. Адреса музею, телефон. Жашківський район, Хижнянська ЗОШ І – ІІІ ступенів , тел. 98 – 2 – 40.

10.Короткі історичні відомості (дата заснування з

посиланням на джерела). 25 грудня 1967 року , у день

50 – річчя проголошення радянської влади на Україні , в

Хижнянській середній школі було відкрито Кімнату

бойової Слави. Це була перша Кімната бойової Слави на

Жашківщини. На основі фондів Кімнати бойової Слави

було засновано Музей історії села в 1989 році.

11.Структура музею (назви структурних підрозділів,

включаючи госпрозрахункові та кооперативні

підприємства , з переліком штатних посад). Відділ

етнографії, війни, історії краю, сучасності, історії школи.

12.Керівний склад музею.

Керівник Музею - Жмуд Т.І. , вища освіта, учитель

історії .

13.Персонал музею. Відсутній.

14.Нерухомі пам’ятки історії та культури у складі

музею:

- Братська могила;

- Обеліск Слави побудовано в 1951 – 1953 рр. ;

- Меморіал Великої Вітчизняної війни побудовано в

1975 році;

- Пам’ятник невідомому солдату;

- Меморіальні плити ( 2) .

15. Характеристика музейного приміщення:

а) кількість будівель – 1;

б) пристосоване – 1;

16. Технічний стан будівель – належний, потребує

реконструювання опалення.

17. Площа музею :

а) загальна – 40 м2;

б) експозиційна – 100 м2;

в) виставочних залів - 1 .

18. Охорона музею – сторожева.

19. Технічне оснащення Музею. Відсутнє.

20. Фонди Музею.

Загальна кількість одиниць збереження – 744.

Кількість музейних предметів основного фонду – 192.

Кількість музейних предметів, що входять до Державного реєстру національного культурного надбання – відсутні.

21. Характеристика експозиційних розділів:

1. Назва розділу:

а) „З глибини віків” ;

б) „Краєзнавчий” ;

в) „ Село 20 – 30 – х років” ;

г) „Голодомор” ;

д) „Війна” ;

е) „Післявоєнний період” ;

є) «З історії школи» .

2. Дата останньої реекспозиції: 2009 р.

3. Кількість експонатів основного фонду – 192.

22. Режим роботи музею – постійний.

23. Дата складання паспорту – 25.09.2010 р.

Бої на Жашківській землі

Із спогадів Ф.В.Карлова –

генерал – майора, командуючого

163 – ю стрілковою дивізією,

Героя Радянського Союзу,

що збереглися в Музеї історії села.

В роки Великої Вітчизняної війни мені випала велика честь тривалий час командувати 163 – ю стрілковою дивізією. З нею я пройшов надзвичайно великий і важкий шлях.

У перші дні війни девізія захищала підступи до Ленінграда, а в кінці –вела жорстокі бої в Австрії. Таким чином , за роки війни вона пройшла з боями близько десяти тисяч кілометрів. Девізія брала участь в багатьох великих операціях. Вона громила ворога на Курській дузі , визволяла

Київ, Богодухів, Ромни, Прилуки, Васильків, Фастів, Сквиру. Визволяла від фашизму народи Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії. Бойові заслуги дивізії були високо оцінені Радянським урядом. Під кінець

війни на її бойовому прапорі були ордени Леніна, Червоного Прапора, Суворова і Кутузова. Верховну командування присвоїло їй найменування „Роменсько – Київської”. До речі, орден Червоного Прапора дивізія одержала за звільнення Маньківського, а нині Жашківського району і Христинівського залізничного вузла. 14500 солдат і офіцерів нагороджені орденами і медалями, в тому числі 96 чоловік отримали високе звання Героя Радянського Союзу.

Мені пригадується зима 1944 року. Погода на той час не дуже балувала. Сильні морози змінювались великими снігопадами і піднімалась така хурделиця, що навіть за два кроки нічого не можна було побачити. Але наступ військ розвивався . Ми тоді звільнили Сквиру, Красилівку, Жашків, Тинівку, Нову Греблю, Антонівку, Хижню, Буки, Маньківку, Дзенгелівку, Вороне, Охмарів, Сорокотягу, Кищенці і багато інших населених пунктів. На 12 січня ми вийшли до залізничної дороги Звенигородка – Христинівка і захопили станції Поташ і Яроватка. Для противника це було так раптово, що він навіть не встиг вивезти ешелони з награбованим майном. А на станції Поташ стояв ешелон, в якому було закрито три тисячі людей яких фашисти мали відправити до Німеччини. В цей час в районі міста Умані гітлерівське командування зосередило сильну танкову армію і вирішило будь – що звільнити свої війська, що потрапили в оточення під Корсунь – Шевченківським. 12 січня ця армія двома групами через Поташ і Яроватку вирушили на Маньківку, Жашків, Медвин. Удар якраз прийшовся на фланги нашої дивізії. Зав’язався важкий кровопролитний бій. Цього ж дня фашистам вдалось вийти на рубіж Охматів – Антонівка. Тут якраз розташувались наші тили, а в Антонівці був розміщений медсанбат. Якраз тут стався трагічний випадок. Вороги наскочили на медсанбат і роздавили його своїми гусеницями. Таке могли вчинити тільки фашистські варвари.

Після прориву ворожих танків дивізія потрапила в досить складне становище. Вона виявилась відрізаною від інших частин армії і змушена була битися в оточенні. На протязі трьох днів – 13, 14 і 15 січня – солдати і офіцери мужньо бились з переважаючими силами противника. Вже на третій день бою в нас закінчились боєприпаси, лише на добу залишилося продуктів. Було дуже багато поранених, яким ми не могли надати належної медичної допомоги. Треба було вживати рішучих дій, щоб вийти з оточення. Намітили детальний план, який затвердив командарм Жмаченко. Він постійно підтримував з ними зв’язок по радіо. План був простий. В ніч на 16 січня загін прикриття під командуванням лейтенанта О.В.Пороха на дільниці Антонівка – Хижня імітував прорив

в північному напрямку, а всі інші війська через ахматівський став по льоду вийшли до Сорокотяги. План був здійснений настільки вдало, що ми вийшли з оточення майже без втрат і, навіть, вивели близько сотні полонених.

Я розповів лише невелику частину історії нашої дивізії і її бойового шляху. І хай жителі Маньківського і Жашківського районів згадають

тих воїнів, які скропили своєю кров’ю землю Маньківщини та Жашківщини і принесли їм вічну свободу, радість, щастя.

Герої вічно з нами

Багато років у Хижнянській середній школі працювали червоні слідопити. Вони вели велику і благородну роботу, відкривали все нові і нові імена людей, які боролися і загинули за мирне сьогодення.

У Музеї історії села зберігаються документи про капітана Радянської армії Михайла Андрійовича Пащенка , який загинув , визволяючи наше рідне село. За мужність і героїзм, проявлені у роки Великої Вітчизняної війни, капітан Пащенко нагороджений орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.

З короткого опису його подвигу : « Товариш Пащенка М.А. в боях за висоту 199, 7 під час контрнаступу противника знаходився в бойових порядках батальйону. Тричі він ходив в атаку на ворога , запалюючи бійців і командирів. Особисто знищив десять солдатів противника. І поле бою покинув тільки після важкого поранення».

Так увійшов у безсмертя один з багатьох мільйонів радянських людей, які загинули в роки жахливої війни.

У Музеї висить його портрет: молода людина , красива і усміхнена. Їй би бути вчителем, інженером, хліборобом або лікарем. М.А.Пащенко загинув у 27 років, - назавжди лишився молодим і прекрасним цей росіянин з сибірського міста Анжеро – Судженська .

Червоні слідопити листувалися з матір’ю воїна . Вони послали священну землю з могили сина, фотографію Братської могили, зроблену в День Перемоги.

Ось уривок з листа російської матері: « Діти мої, спасибі вам за посилки і теплі листи. Мені здалося , що я розмовляла зі своїм сином. Немає слів, щоб висловити вам подяку за тепле, людське ставлення до мене. Сподіваюсь, що такі діти виростуть добрими людьми. За вас, хороших і розумних, загинув мій Михайло. Спасибі вам!..»

Жовтіє папір листів, документів, та не померкне у віках священна слава воїнів – героїв, як і не згасне пам’ять вдячних нащадків.

Мужність лейтенанта

Біля Хижнянської середньої загальноосвітньої школи є Братська могила. Тут ніколи не в’януть живі квіти.

… У сорок четвертому році ішли кровопролитні бої за село Хижню. Сталося так, що радянські війська відступили . Саме в цей час біля школи і з’явилося кілька могил. На одній з них був напис: «Лейтенант адміністративної служби Михайло Пилипович Фролов». Фашисти жорстоко повелися з могилами радянських воїнів : вони зрівнювали їх з землею.

Після другого визволення односельці взялися за роботу і зробили одну братську могилу.

Не все збереглося у пам’яті Олени Киріянівни Колісник, але , згадуючи той час , вона розповідала, що перший напис на могилі робила вчителька Ніна Кімберська . І першим було ім’я М.П.Фролова.

Червоні слідопити школи зібрали багато матеріалів про загиблих воїнів, про лейтенанта Фролова. До війни Михайло Пилипович працював учителем в селі Людково . У лавах Червоної армії перебував з 1939 року . У грізні роки Великої Вітчизняної з гвинтівкою у руках захищав честь і незалежність нашої Батьківщини. За виявлену доблесть і мужність у боротьбі з ворогом М.П.Фролов був нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни першого та другого ступенів, медаллю «За відвагу».

Останнього ордена він не одержав – 16 січня 1944 року Фролов загинув смертю хоробрих, визволяючи село Хижня. Поховали Михайла Пилиповича з усіма військовими почестями.

У дні святкування 30 – річчя Перемоги на могилу лейтенанта приїздила його дочка Майя Михайлівна Фролова. Її схвилювало те, що пам’ять про батька , про всіх радянських воїнів, які загинули, визволяючи рідну землю від ворогів, живе у серцях нашого народу.

М.М.Фролова передала тимчасове посвідчення, яке стверджувало, що її батько нагороджений орденом Вітчизняної війни ( посмертно) за визволення села Хижні.

Більше трьох років червоні слідопити вели пошукову роботу . З копії нагородного листа М.П.Фролова дізналися, що під час перебування в оточенні 16 січня 1944 року у районі села Кути противник силами великої кількості танків і піхоти перейшов у контрнаступ. Але радянські воїни мужньо захищали позицію. Особовий склад полку вступив у нерівний бій. Фролов хоробрістю надихав бійців і командирів, в результаті чого контрнаступ противника був відбитий. В цьому бою Михайло Пилипович Фролов загинув. Але пам’ять про героїчний подвиг радянського солдата буде вічно жити у серцях нащадків.

Від Москви до Праги

Гість упевнено попрямував до свиноферми, що виднілася на високому правому березі Гірського Тікича. Звідси відкривається хороший краєвид на долину річки в напрямку Червоного Кута. Діти тісним півколом оточили Василя Івановича Хожева , боячись пропустити хоч слово з його розповіді.

Тут стояло два німецьких кулемета (до речі пізніше діти відшукали ці кулемети і створили німецьких „машінгевер" зараз знаходяться уже в музеї школи). Вранці 8 березня 1944 року вони прострілювали всю долину і не давали нашим піхотинцям навіть голови підняти. Наш підрозділ одержав завдання знищити ворожі вогневі точки. Мінометники влучним вогнем вивели з ладу обидва кулемети і шлях на Хижню був відкритий. Стрімким ударом ворога вибили з села...

Побував Василь Іванович і в кімнаті бойової Слави. Уважно розгля­дав колишній командир мінометного взводу наявні експонати. Перед очима старшого сержанта пропливали події багаторічної давності: об­личчя бойових друзів, побратимів, що загинули на цій землі, бої, що ніколи не зітруться в пам'яті. Якою ж була його радість, коли серед доку­ментів, що зберігаються в кімнаті бойової слави, він знайшов адресу свого бойового командира Виявилось, що вони живуть всього за 30 кіло­метрів один від одного.

Тоді, у свій перший приїзд, Василь Іванович Хожев подарував слідопитам великомасштабну карту району Корсунь-Шевченківської битви. На ній обведені села, які визволяла його частина, зокрема Хижня, Червоний Кут, Березино, Баштечки, Костянтинівна, Тинівка, Багва і т.д.

Пізніше червоні слідопити дізналися, що перше бойове хрещення рядовий В.І. Хожев прийняв під Москвою, в грізному 1941 році. Це було недалеко від легендарного села Бородіно. П'ять днів та ночей стримували шалені атаки ворога. Та нарешті прийшов довгожданий наказ: „Впе­ред!".

... Вибуху Василь Іванович не чув. Він тільки побачив перед собою великий вогненний стовп, відчув, що якась страшна сила підкинула його вгору. Чорною ніччю насунулася темрява. Коли прийшов до свідомості, навколо стояла тиша. І лише здалеку доносилися рідкі постріли. Він не пам'ятає, скільки пролежав, прикиданий снігом, на лютому морозі.

Підібрали пораненого зв'язківці.

... А потім знову фронт. Тяжкі кровопролитні бої за Смоленськ, Вітебськ. Знову потрапляє Василь Іванович до госпіталю, на цей раз з легким пораненням. Видужує. Форсування Дніпра, визволення Києва... Знаменита Корсунь-Шевченківська битва.

... Дністер. Під сильним вогнем бійці форсували ріку, закріпилися на протилежному березі. Василь Іванович був одним із тих, хто першим ступив на землю. За це воїна відзначено орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2 ступеня, багатьма бойовими медалями. З боями Василь Іванович Хожев пройшов від Москви до Праги. І шлях його проходив через Хижню. Та найбільше гордиться Василь Іванович тим що брав участь у Параді Перемоги в Москві.

В1969 році йому було видано диплом почесного громадянина Хижні.

Перший директор

Цікавою сторінкою в історії Хижні є життя і діяльність односельця
Андрона Васильовича Александровича, який народився в селі Хижня 15 липня 1902 року. В цьому ж селі він закінчив початкову школу. Навчання продовжив у Соколівській середній школі та Уманському педагогічному технікумі . Він чимало зробив для рідного села. Був першим директором Хижнянської середньої школи, яка стала осередком культосвітнього життя в тридцяті роки. За ініціативою Андрона Васильовича в селі була встановлена перша радіоточка.

В червні сорок першого нашим людям довелося перейти від мирного життя до захисту Батьківщини.

В лави захисників став

і А.В.Александрович, який воював в рядах бійців І Українського фронту.

Враховуючи його партійний стаж, освіту і досвід роботи з людьми, командування атестувало його на посаду парторга полку. І вже з вересня 1941-го Андрон Васильович на

передовій, полум'яним словом надихає бійців на подвиги.

Перша сутичка з ворогом для

Андрона Васильовича була біля

селища Красне. Потім були бої на

Дону, наступ на Білгородському напрямку.

Ось як відгукнувся пізніше про А. В. Александровича колишній ко­мандир полку Левченко: „А. В. Александрович під час формування час­тини зумів згуртувати міцні партійні організації в підрозділах полку. Під час наступу на Білгородському напрямку від бійців поступило 67 заяв про вступ до партії. До урядових нагород було представлено 73 комуністи. В боях було знищено 486 фашистів, 30 автомашин з вантажами, 22 кулеметних гнізда. Визволено п'ять населених пунктів. За велику партійно - політичну роботу, забезпечення виконання бойового завдання частиною, А.В.Александровича нагородили орденом Червоної Зірки".

Мужність і відвагу проявив Андрон Васильович у боях з 8 по 19 квітня 1945 року в районі Кенігсберга. Виконуючи завдання в одній з стрілець­ких рот, якій необхідно було атакувати ворога з флангу, капітан Александрович взяв ініціативу на себе, вивів з мінного поля особовий склад роти і атакував противника. Атака завершилась успіхом. За цей бій парторг полку був удостоєний ордена Вітчизняної війни другого ступеня. Його також нагородили медаллю „За взяття Кенігсберга", медаллю «За взяття Берліна». Закінчив війну Анд­рон Васильович у Берліні.

Після війни деякий час працював директором Соколівської серед­ньої школи. На цій посаді йому випало пробути всього три місяці: 30 липня 1946 року у 45- ти річному віці А. В. Александрович помер. Дали знати про себе рани.

Односельці свято шанують пам'ять про свого земляка.

Бойовий і трудовий шлях молодшого лейтенанта

Зелінський Серафим Іванович народився 29 липня 1918 року у селі Нестерівка Маньківського повіту Київської області. Закінчивши Нестерівську середню школу, вступив до Уманського педагогічного технікуму по спеціальності «Учитель початкових класів». Пізніше протягом двох років здобував освіту у Київському педагогічному інституті на відділенні іноземних мов.

Ще до початку Великої Вітчизняної війни був призваний до лав Червоної Армії. Службу проходив на Тихоокеанському флоті.

У роки Великої Вітчизняної війни, з 1 серпня 1942 року до 9 травня 1945 року, маючи звання молодшого лейтенанта, замісника політрука, воював у складі протитанкового винищувального полку. Перемогу над німецько – фашистськими загарбниками зустрів у Варшаві . За заслуги перед державою та радянським народом був нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За взяття Сталінграда», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За відвагу», «За перемогу над Германією», «40 років Перемоги над Германією» та орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Після війни Серафим Іванович Зелінський розпочав трудову діяльність у Зеленорізькій школі Жашківського району на посаді директора школи. Пізніше був призначений директором дитячого притулку у селі Дзенгелівка Маньківського району. У 1955 році приїхав до села Одай Жашківського району працювати вчителем початкових класів.

Помер Серафим Іванович Зелінський 14 січня 1994 року .

Спогади ветеранів, вдів та остарбайтерів

села про грізні роки

Великої Вітчизняної війни

Верзун Григорій Дмитрович, 1925 року народження згадує : «У 1941 році мені було лише 15 років. А у 1942 році був набір у Німеччину, тому в цей час переховувався від поліцаїв. Через рік був пійманий поліцаями і відправлений в місто Умань. З Умані відправили в місто Київ, а звідти – до Німеччини. У липні 1943 року був примусово вивезений на каторжні роботи до Німеччини.

По прибутті нас привезли в місто Франкурт – на -Одері, а потім переправили в Берлін. У Берліні я працював на залізобетонному заводі до кінця 1944 року. Потім нас відправили на кордон із Францією будувати протитанкові укріплення. Жили ми в таборах, які з усіх боків були обнесені колючим дротом, що охоронялися поліцаями. Годували нас бруквою, видавали по 300 грамів хліба. Жилося недобре , дуже хотілося їсточки…

На початку 1945 року був визволений американськими військами. Після цього мене переправили у радянську зону окупації. Потім перевезли в місто Брест, де були сформовані робочі батальйони і відправлені в СРСР на відбудову зруйнованої війною промисловості . Я потрапив у Кемеровську область на вугільні шахти, де працював два роки.

Додому повернувся у 1948 році».

Як важко про це згадувати…

(Із спогадів Ганни Прокопівни Кумановської)

Літо 1941 року… Усе цвіте, буяє, світить яскраве сонечко. Чути сміх дітей. І от раптом усього цього не стало. Чорне покривало лягло на наш край , назва якому війна. Скільки болю і страждань у цьому слові . Коли вимовляєш його , стає одразу страшно, просиш Бога, щоб більше ніколи такого не сталося.

Кумановська Ганна Прокопівна пережила те страшне лихоліття. Багато чого бачила вона на своєму віку. Коли я попросила її розповісти про те, як вона була у Німеччині, то старенька зітхнула і сказала: «Дитино, не можу всього передати, бо не вистачить паперу, щоб про все розповісти». І все - таки вона розповіла деякі моменти свого життя.

2 червня 1942 року сталася жахлива подія. Ганну Прокопівну і ще багатьох хижнянських дівчат почали збирати до від’їзду в Німеччину. Вона , ще зовсім юна 14 - річна дівчинка , не зовсім розуміла, що відбувається . Усвідомлювала лише те, що йде війна, а війна – страшна сила. Її тато недавно повернувся з полону. У пам’яті залишилося прощання із сім’єю , селом і врешті - решт Україною. Ганна Прокопівна згадує: «Усі матері проводили своїх дітей , бігли за возами, на яких нас везли . Мені мама пошила платтячко із татової сорочки. Дівчатка були уже старші, а я найменша. Моя мама бігли за мною у кожусі, боса, доганяла, щоб дати торбинку з харчами. Тато вирішив супроводжувати мене аж до поїзда. Нас везли на Поташ. Людей було дуже багато, у мене випала торбинка, в якій були варені яйця. Тато дуже переживав, що ж я буду їсти. Я не хотіла його засмучувати і сказала, що все знайшлося. І от, коли ми вже були на Поташі, нас погрузили в товарняки і повезли. Боже, як же хотілося кричати , кричати на весь світ! Як тяжко було покидати свою родину, їхати невідомо куди». Дійсно, коли уявляєш цю картину , то серце завмирає. А як же було їм, цим юним дівчатам ? Коли приїхали до Німеччини, дівчат почали розприділяти до різних хазяїв . Ганна Прокопівна потрапила до Юзефа і Юзефіни . У них було троє дітей: Філя, Юзеф, дочка Еммій. Одразу злякалася, не знала мови, хотілось утекти . Хазяї виявилися дуже добрими. У них було велике господарство. Юна Ганна потоваришувала з Еммій, дуже любив її Юзеф, бо вини були однолітками. Одного разу стало так сумно, що почала дуже плакати , як у нас кажуть «голосити». В цей момент прийшла Юзефіна. Вона почала заспокоювати Ганну, приголубила, як рідну доньку . Сказала, щоб вона не засмучувалася, бо через шість місяців їй дозволять поїхати додому . З того часу життя змінилося . Вона тільки й жила чеканням, коли вона поїде до своїх рідних. Дуже швидко почала розмовляти німецькою. У вільний час Ганна гралася із дітьми. Здавалось, усе чудово: її не ображають, живе у рівних умовах з іншими. Та не так сталось, як гадалось. Через три місяці Юзефа повідомили , що Ганна повинна залишити їх дім. Усі плакали за нею. Юзефіна жаліла її , як рідну. Шість кілометрів Ганна йшла пішки, а тоді поїхала до нового хазяїна за 250 кілометрів від родини Юзефа.

З того часу розпочалося не життя, а справжнє пекло. Хазяйка була старою, дуже вимогливою, 60 - річною жінкою, котра мала сина Питершина .Ганна Прокопівна тяжко працювала . Вставала о 345, а лягала о 2300. Усе господарство було на ній: прання, прибирання, працювала на полі, а головне – 12 корів, які треба було подоїти рано і ввечері. Та якби ставлення хазяйки було добрим, то й працювалося б легше. Дуже сумувала за домівкою, згадувала батьків, своїх сестричок. Ганні Прокопівні доводилося пиляти дрова, варити котел. Ходила на поле допомагати брату своєї хазяйки. У нього була дочка Агата, яка полюбила Ганну . Був випадок, коли хазяйка поклала їжу Питершину і Ганні. Йому – бутерброди з білого гарного хліба, а їй – з чорного, глевкого. Агата розповіла про це своєму батькові. З тих пір Ганна ходила до них, як подруга Агати. Майже рік терпіла вона знущання хазяйки. Лише весела вдача, нескоримість, гарне почуття гумору, а головне – надія на повернення додому, допомогли вистояти. Питершин покохав Ганну. Та ось надійшов наказ усіх українських дівчат привезти на фабрику, де вони мали продовжувати свою роботу. Коли Ганна вирішила забігти попрощатися з Питершином , вона побачила його у хліві, він саме доїв корову , і плакав, плакав за нею. Він не хотів, щоб вона бачила його сльози. На фабриці життя було нелегким. Цілий день працювали, спали на нарах, годували бруквою. Чи кожен витримав би це ? Одне заспокоювало, що зустріла свою сестру Надю і ще багатьох односельців. Дуже хотілося їсти, а за межі фабрики виходити заборонялося. Хто намагався це зробити – розстріл на місці. На території фабрики був люк, через який, ризикуючи життям, прокрадалися на поле до кагату з буряками . Таємно варили їх , одного буряка доводилося ділити ледь не на тиждень, щоб хоч якось втамувати голод. Одного разу Шура і Соня – подруги, разом із Ганною пішли за товарами, в цей час почалося страхіття: бомби летіли звідусіль. Шуру вбило, а Соня побігла в табір, де залишилася її дитина . Сховалися у печері. Ще ніхто не знав, що сталося, а це була вже перемога. Четвертого травня 1945 року відбулося звільнення. Останню ніч , яку дівчата провели на фабриці , Ганна Прокопівна запам’ятала надовго. Скільки дівчат зґвалтували американські воїни, їй пощастило – вдалося сховатися.

І от, здавалося б , свобода, та шлях додому був ще дуже довгим. Півроку ще перебувала Ганна в казармі , а так хотілося в своє село. Потім товарним потягом приїхали в Білорусію в «Картуз Бєрьози», де були ще деякий час. І от настав час повернення в Україну. «Їхали потягом, він інколи зупинявся, щоб ми вийшли на повітря . Коли вже їхали Україною, то від жаху мимоволі ставало страшно. Скрізь розруха, жах. Та ніщо не могло зрівнятися з рідним повітрям, пахучою землею, яку хотілося цілувати», - згадує Ганна Прокопівна. Приїхала на Поташ, а далі не знала куди йти. Жила в одній сім’ї , згодом за нею приїхала мати. Вона не впізнала тієї маленької, безпорадної дівчинки Ганнусі , бо це була змужніла юна дівчина з сумними очима. Усю дорогу тільки й говорили , що про батька Ганни, який загинув у Карпатах.

Ця жінка витримала усе. Вона не зламалася, вистояла, виростила чудових дітей, має онуків. Та ніколи вона не забуде, що їй довелося пережити. Вона вже старенька , але до цих пір працює, бо до праці звикла ще з маленької.

Учениця Хижнянської ЗОШ І – ІІІ ступенів

Завада Марина

Спогади Завади Віри Іванівни

Літо 1943 року...

Молодих хижнянських дівчат вивозили у Німеччину. Завада Віра Іванівна і Павлій Мотря не хотіли їхати в Німеччину, і дві неділі переховувалися то в лісі, то на полях. Тільки вночі приходили на деякий час додому. Але сільські поліцаї прийшли до Віри Іванівни додому і сказали матері, що якщо Віра завтра не прийде на збірний пункт, то заберуть у Німеччину матір з маленькою дитиною (дівчинці було 6 місяців).Тому Віра змушена була з'явитися на збірний пункт.

Разом з Вірою відправлені були Складана Тіна і Павлій Мотря, Любчич Анастасія Фотіївна.

Везли у Німеччину дівчат товарняком. Вікна і двері були наглухо забиті. Аж за Польщею були відкриті двері. Дорога була важка. Годували один раз на добу. Давали суху варену картоплю і кукурудзяний хліб. їхали 3 доби.

На третю добу прибули у Фанкфурт –на -Майні. Після важкої дороги 3 дні відпочивали. Годували теж аби - як : давали вдень 300 г. хліба і чай. На четвертий день прибули господарі. Дівчат вишикували в шеренгу і кожен господар вибирав собі робочу силу. Наші дівчата попали всі до одного господаря.

їх повезли у Берлін. Вони повинні були працювати на будівництві. Щодня бригада з семи дівчат повинна була вигружати цеглу з каналів (по 15 тисяч ) на вагонетки. Цегла була вогнетривка, ребра цегли були надзвичайно гострі, так що за один день долоні ставали суцільною раною. Ніяких спецовочних рукавиць ніхто не давав. На біль дівчата не могли звертати уваги, бо постійно стояв наглядач і заставляв працювати. Робота була важкою, а годували погано. Два рази на добу давали суп із брукви і де-не-де картопля, на одну добу 100 г. хліба. Жили в бараках. Конвой возив дівчат на місце роботи і супроводжував з роботи. Неділя була єдиним вихідним днем.

Дівчата мали право відпочивати і займатися своїми справами. І так протягом майже трьох років. Раз на місяць видавали одяг, взуття (по потребі).

У квітні-травні 1945 року, коли радянська армія підійшла до Берліна, відбувалися страшні бомбардування. Дівчата два тижні не працювали. Всі сиділи у підвалах, бомбосховищах. 7 травня 1945 року американські війська. Після звільнення дівчата тиждень ще побули в Берліні, а потім почали добиратися додому. Добиралися хижнянські дівчата також разом. В кінці травня 1945 року прибули в Хижню. Вона вже була звільнена. Хата залишилася непошкодженою. Мама з сестричкою теж живі. Була радісна зустріч. На початку серпня повернувся з фронту і батько. Зразу Віра Іванівна пішла в колгосп на роботу. Працювала на різних роботах. І аж до пенсії працювала на різних ділянках колгоспного виробництва.

Уже після війни у Віри Іванівни народилося троє синів. Чоловік рано помер від серцевого нападу. Дітей ростила сама, з допомогою своїх батьків. Зараз живе у батьківській хаті зі своїм сином Петром.

СПОГАДИ ШВЕЦЬ МАРІЇ ПАРФЕНТІЇВНИ

Я ще змалку, скільки себе пам'ятаю , бігала до бабусі Марусі, через річечку. Вона вже стара , їй минуло вісімдесят років. Уважна, чуйна до чужого болю, щира і доброзичлива. Марія Парфентіївна довго працювала в колгоспі, має урядові нагороди за свою працю.

Одного разу бабуся захворіла, і я понесла їй молоко. Вона почала розповідати про себе. Ось її розповідь.

„ Боже , я так рано залишилася сиротою, померли мої батьки. Змалку була в наймах у грека. Лихим був хазяїн, нікого не жалів, а надто малу сироту. Мені було 16 років, коли почалася війна. А в 17 років мене насильно, так як і всіх, вивезли до Німеччини. Жахлива була поїздка у товарному вагоні. Дівчат і хлопців було битком набито. Хотілося пити і їсти, але не було чого, їхали ми п'ять днів. І приїхали в місто Гальдерберд. Це 80 км. від кордону з Францією. Спочатку нас загнали у табір, і там ми мучилися три дні.

Потім відібрали нас вісімнадцять чоловік, і повезли до хазяїна у район Монзбаг ,село Біллігнайн . Звали хазяїна Герман Фріц Йозефович , а жінку Емма , було у них три дочки . Може тому, що в них були діти , то й відносились до нас по-людськи . Ніколи не гонили , разом з нами працювали , і разом за стіл сідали . Косили , сапали, возили, корів доїли . А їх у хазяїна було аж 15 . Було таке зразу, що руки пухли від того доїння . Але людина до всього звикає, так і ми звикли . А десь далеко ішла кривава війна, гинули солдати.

І ось 1 квітня 1945 року в село прийшли американці, і нас визволили . Любили мене хазяї, і дуже просили залишитись з ними . Та куди там ! Додому, додому на Україну . Як музика був стукіт коліс поїзда : „ Додому , додому „ . Приїхала я додому 20 червня 1945 року. Ні кола , ні двора, бо я ж сирота . Спасибі, світ не без добрих людей, прихистили і обігріли своїм теплом» .

І бабуся замовкла . Мабуть, згадуючи свої молоді роки , розтривожила свою душу, розхвилювала серце . Зітхнула бабуся і усміхнулася : „ Ну, біжи вже додому, заговорила я тебе , донечко ! „

Записала Бачинська Оксана

Минуле із вуст бабусі

Коломієць Олени Климівни

Моя бабуся - Коломієць Олена Климівна народилася 17 жовтня 1924 року . Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, їй було 16 років. Це сталося одного спекотного літнього дня. Всі, як завжди, не поспішаючи, йшли на роботу. Моя бабуся допомагала своїй мамі готувати сніданок. І раптом тривожна звістка. Звістка про війну.

Ворожі війська прийшли в село у 1941 році. Фашисти поводилися, наче господарі. А уже після Великодня у 1942 році мою бабусю забрали у Німеччину. З Хижні забрали близько 80 дівчат. Дорога у неволю була довгою і складною. З рідного села їх спочатку повезли в Маньківку, а потім до поташу. Тут їх повантажили, немовби худобу. Коли приїхали у Польщу, то молодих дівчат перевели у пасажирські вагони. Там їх добре нагодували. Коли їх привезли Мюнхен, то там закрили у великому приміщенні і ніби забули про них, їх не годували. А потім прийшов приказ: розвести „ рабів". Прийшов поляк, і запитав, хто вміє доїти корови. Але майже ніхто не вмів це робити, бо тоді не всі мали корів. Хоча бабуся не вміла доїти корів, але все - таки підняла руку. З Мюнхена бабусю і тих, хто ще погодився, повезли у Фрайзінк. Тут воші переночували, а рано поїхали на пункт збору. Тут приходили багаті люди і їх купляли. Коли дівчата і хлопці побачили, що за них платять, то подумали, що їх можуть і вбити, бо вони приватна власність панів. Коли бабуся приїхала до Геора Шубаура, саме так звали її пана, то для неї все було нове. Там вона познайомилася з Валентиною Сергіївною, і навіть через шістдесят років вони переписуються. У Шубаура працювали люди різних національностей. Пан був добрий. Робітників годували п'ять разів на день. Що їли господарі, те й давали їм. Працювали виключно на полях і на фермах. Хатню роботу не виконували.

У 1945 році німецькі війська почали відступати. 29 травня невільникам було сказано, що вони вільні. Але бабуся продовжувала працювати. Американці, які їх визволяли, спочатку привезли їх до Чехословаччини. Вони були у таборі 4 місяці, також виконували всю роботу, яку їм наказували. У Чехословаччині їх забрав радянський потяг, який привіз усіх до Поташу. Звідти добирались, як могли: хто на машині, хто пішки. Бабусі пощастило: її підібрала вороненська машина. Підвезли бабусю , а потім і пішки йшла до Хижні. Назад вернулося близько 50 людей. Селяни весело зустрічали тих, хто повернувся. Бабуся повернулася у зруйноване село. Почалась розбудова села. Люди почали розводити господарство.

Бабуся згадує ці події зі сльозами на очах і усмішкою на обличчі. Їй радісно, що її дочка, онуки, і правнуки живуть у вільній державі.

Записала Мусійчук Оксана

СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ

ПИТЕЛЯ ФЕДОРА ЄРОФЕЙОВИЧА

Війна... В серці старшого покоління це слово - незагойна рана. Це обірвані на самому початку мрії про майбутню професію, про щасливе й безтурботне життя. Зараз залишились тільки спогади про минуле. Прийшовши до Федора Єрофейовича ,ми багато дізналися про страшні часи війни.

З Ташкента у 1942 р, Федора Єрофейовича забрали в армію, навіть зберігся паспорт. Потрапляє в місто Мілікес, де навчається на молодого піхотинця. Разом із Кривосаром Іллею Леонтійовичем був в Інзі, вчилися на кулеметників. Якось одного ранку поставили 26 танковий полк перед штабом і призначили Федора Єрофейовича разом з другом із Харківки кулеметниками. Лютувала сувора зима 1942 року. Був командиром батареї 39 полку в Нижньому Тагілі. Після Федір Єрофейович попав на третій фронт. Дійшовши до запорізьких степів, залишився лише один танк, потім їх переправили паромом через Дніпро. Потрапляють під Кривий Ріг, де йдуть криваві бої. А через тиждень в Харків, де замінюють танк. Разом із Фігурським Віктором Вініфантовичом , який проживав в Красному Куті, обороняли місто Суботси . Матеріальне становище було тяжким . У Кіровограді командир, сам із Таращанського району , наказав видати два танки . У мінському лісі формуються американські танки Т-43.До підбору складу екіпажу , кількістю 5 чоловік, відносились дуже строго . Вдалося прорватися в тил німців до кінця ночі. Танки екіпажу Пителя Федора Єрофейовича стали на першому місті. Комбриг Юркевич дав завдання чергувати.

Гудуть танки ... Коли настав ранок три танки поїхали. Підійшовши до села Нова Америка в Польщі, командир наказав відкрити вогонь , чути було як посипалось скло . Через кілька годин взяли село Нова Америка. Настав вечір. В лісі почувся крик « Ах тунг , ах тунг » . Цій інформації не придали уваги, і рано воїни пішли далі. Федір Єрофейович танком ходив у розвідку . Воювали у Кенігсберзі . Коли були у Данцизі, з'явилися німці На прицілі Федір Єрофейович держав двох німців. Раптом загорівся правий борт танка. Він втратив свідомість. Через деякий час опам'ятавшись , помітив , що нема пальця. А ззаду лежав убитий командир. Федір Єрофейович просунувся в люк з других танків його побачили . Зразу почали перев'язку . Потім повезли на підводі. 28 березня 1945року у другій годині ночі лікар - вірменка під наркозом відтинала руку. У палаті, де лежав ,було 9 чоловік . Ще у місті Гаврилопосад різали другий раз руку і накладали шкіру . Лікувався у місті Іванові . До Поташу добирався через Київ разом із другом який залишився теж без руки . Тепер живе у Хижні. Батько працював в Красному Куті у радгоспі. Мати померла у 1934 році. Залишився із сестрами, брати жили в Киргизії. Коли їздив до братів, то побачив , що там багато українців. В 1983 році Федір Єрофейович їздив із сином Миколою на зустріч ветеранів у Москву. Зустріч була в ресторані «Золотий Колос». Згодом в 1985 році знову був у Москві з покійним сином Михайлом. Переписувався із товаришами з Кіровоградської та Київської області.

Підготували Махлай Л.Манелюк А.Яровенко А.

Спогади Питель Марфи Максимівни

Із спогадів моєї бабусі Питель Марфи Максимівни 1927 р. народження, дізналася багато цікавого про військові часи. Та найбільше мене вразив один мужній і сміливий вчинок .

Одного разу , коли вороже військо наступало на наше село , щоб не попасти у полон, юнаки , дівчата, старі і хворі люди поховались у конюшню і позамикали двері, щоб фашисти не змогли пробратися до них. Ворожих солдат це не зупинило. Вони облили конюшню соляркою і хотіли все запалити, але не встигли. На цей час підоспіли українські солдати. Бій між ними йшов , мабуть, більше ніж дві години. Радянські солдати перемогли. Перемігши, солдати вибили двері. Всі ті люди, що були у будівлі залишились живі.

Я думаю, що цей героїчний вчинок і він заслуговує на увагу. Якби не ті солдати, то уявіть скільки було б жертв.

Давайте пам’ятати тих солдатів, що полягли за нашу свободу, а ветеранів, які залишились живі, шанувати .

Питель Юлія

Спогади Яблонської Анастасії Сидорівни

Мою прабабусю звати Яблонська Анастасія Сидорівна. Вона бачила, коли почалася війна і коли закінчилась. Мені бабуся розповідала, що німці гнали її до Кищенців, а на спині у неї був її маленький братик - Володя. Вона йшла із своїм братиком і переступала через трупи людей, яких повбивали німці.

У моєї бабусі була корова. І коли німці напали , то вони зарізали корову, а бабусю з її мамою вигнали з дому . Але після бомбардування радянських літаків та наступу червоноармійців, німці почали тікати. Кілька бомб упало за селом. До цих пір там залишилися великі рови. Німці тікаючи, забрали танк, який стояв у вишневому садку біля хати. Але й нашим добряче дісталось. Одному хлопцеві відірвало ноги. Бабуся казала, що йому було років 16.

Бабуся розповідала, що на війну пішов мій прапрадід Тарас,

але він не повернувся з війни. Отже, війна забрала наших рідних. І

щоб не було війни потрібно, щоб була дружба між всіма людьми.

Кучерук Святослав

учень 6 класу

Спогади Коломієць Христі Максимівни

Коломієць Христя Максимівна народилася в 1919 році. Їй не виповнилось ще й двадцяти двох , як вона зазнала горя і страждань . У 1939 році народилася донечка Олена . Батько - Коломієць Максим Григорович , працював у кузні. Мати , Коломієць Гапка Федорівна, працювала біля землі - сапала буряки . Христя Максимівна закінчила 4 класи . Навчалась добре , могла б і далі продовжувати навчання , але життя склалося так, що не було за що жити і вимушена була йти працювати разом з мамою . У 1934 році у свої 15 літ сапала півпайка буряків . Але сталося щось жахливе . Почалася війна . Настав грудень 1941 року . Із села Кути тікали люди в Хижню . Тікали і ховалися під кожною хатою . Рвалися снаряди, їхали танки і кричали люди . Голими і босими, в лютий мороз, гнали людей з маленькими дітками на руках у Маньківку . До нашої хати прийшло два високих німці. Вони пригнали багато дітей , загнали їх у хату і почали стріляти по дітях , і по образах . Діти кричали . Вранці вигнали з хати і погнали в Кинашівку через річку . Діти плакали , хотіли їсти . Хліба зовсім не було . У однієї жінки було четверо дітей . Вона зверталася до німців, просила дітям хліба , але ті не зважали ні на що.

Були такі, що добре ставились до людей , а деякі били ногами і палицями . Люди вмирали з голоду , а німці ще живими закопували їх в окопи.

Але до нас дійшла радісна звістка. Дід - віщун сказав, щоб трохи ще потерпіли і що скоро закінчиться війна, скоро прийдуть радянські війська. І ось на світанку прийшли вже наші, які відігнали німців аж до Маньківки.

До села люди повернулися 8 березня 1944 року. Коли прийшли до своєї домівки, то все було спустошено. Хата стояла без вікон. Було дуже важко , але пережили завдяки Перемозі.

Ізотова Ангеліна

Спогади Кравець Віри Афанасіївни

«Ми жили з мамою, а тут війна. Шістнадцять літ мені було. Прийшли німці і забрали мене. Мама дуже плакала. 20 травня 1942 року, все цвіло, а в мене в душі був сум. Забрали нас, погрузили у товарняк, в якому їхали два тижні. Жах, що робилося.

Поїхала до хазяїна. Йому 60 років, а його жінці – 56. А у них два сини на війні. Вони дуже боялися за своїх дітей, щоб на війні не вбили. Хазяїн, щоб дуже клятий був, не скажеш, не бився, а тільки дуже сварився. Робили, як воли чорні. Але ось Перемога.

І я 14 серпня 1945 року повернулася додому.

А в селі розруха. В роки окупації всіх, хто міг пересуватися, старих й малих, евакуювали . Ті ж, що залишилися, пішли до порожніх хат, позабирали усе, що було. Бо як ішла моя мама з дому, то взяла тільки необхідне, а все, що неможна донести, полишалося.

У селі після війни було три колгоспи. Я пішла на роботу, а її ж було непочатий край. Так і проробила я весь свій вік у колгоспі. Дояркою на фермі працювала аж до пенсії. А це вже стара стала, немічна, нікому допомогти».

Записала Бачинська Оксана

Кiлькiсть переглядiв: 726

Коментарi

  • ThomasAmbum

    2018-03-31 22:37:34

    [url=http://myysite.ru]http://myysite.ru[/url]...

  • ecocnide

    2018-03-30 18:27:44

    Обалдеть! --- Извините, что я вмешиваюсь, но, по-моему, эта тема уже не актуальна. ник интересный, интересная аудиосказка а также [url=http://tennis.krata.ru/index.php/component/users/?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=1210599]тут[/url] интересные места [url=http://www.demyanovo-school.ru/index.php/forum/dobro-pozhalovat/17611-mebelkom#17646]тут[/url] [url=http://tennis.krata.ru/index.php/component/users/?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=1210599]тут[/url] [url=http://kemerovo-price...

  • dieclocgunc

    2018-03-30 17:25:54

    Охотно принимаю. Интересная тема, приму участие. --- Браво, мне кажется это отличная идея смотреть интересные, интересно как а также [url=http://www.sailornaboo.com/]тут[/url] натюрморты интересные [url=http://www.comarsa.com.pe/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=1201496&lang=es]тут[/url] [url=http://www.tessarolomarmores.com.br/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=3278410')]тут[/url] [url=http://sahar.biz/reviews]тут[/url] [url=http://www.amatodemolizioni.it/index...

  • procunges

    2018-03-30 05:52:40

    Понятно, благодарю за информацию. --- Извините за то, что вмешиваюсь… Я разбираюсь в этом вопросе. Можно обсудить. Пишите здесь или в PM. интересные телешоу, психология интересное или [url=http://itwiki.biz/users/ijafewy]тут[/url] порталы интересные [url=http://www.juanesto.com/index.php/foro/testamento-y-sucesion/64053-gala-house]тут[/url] [url=http://magicinside.org/forum-main/dlya-novichkov/6569-gala-house#6649]тут[/url] [url=http://www.rolandorivi.eu/index.php/kunena/benvenuto/57206-gala-house#58697]тут[/url] [url=http://www...

  • emmerPn

    2018-03-27 10:11:46

    Подтверждаю. Это было и со мной. --- Полезная информация тест интересный, смотреть интересный или [url=http://klinikazabota.ru/forum/welcome-mat/147-ksi2000/]тут[/url] фантастика интересная [url=http://mail.paintmycharity.com/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=156170]тут[/url] [url=http://art-plomberie.fr/index.php/component/users/?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=83695]тут[/url] [url=http://elodie-meheust.fr/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=278986]тут[/url] [url=http://friendlyfire...

  • seiskipol

    2018-03-27 06:40:55

    сразу в хорошем качестве... Спасибо .... --- Конечно. Так бывает. Можем пообщаться на эту тему. Здесь или в PM. интересные фишки, космос интересное а также [url=http://www.esteticaannaclub.it/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=397598]тут[/url] интересные презервативы [url=http://www.laroccaministries.com/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=343619]тут[/url] [url=http://www.giovannicaroccia.it/index.php/component/users/?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=29923]тут[/url] [url=http://parmen...

  • facuCise

    2018-03-24 02:35:56

    Я считаю, что Вы допускаете ошибку. Пишите мне в PM, поговорим. --- Эта великолепная идея придется как раз кстати как заказать чанг шу, тибетский чай пурпурный чай чанг шу и [url=http://deric.chang-shuofficial.bid/top/691-Otzyv-chaya-chang-shu-harkov.html]http://deric.chang-shuofficial.bid/top/691-Otzyv-chaya-chang-shu-harkov.html[/url] чанг шу чай купить казань [url=http://coverage.chang-shuofficial.bid/line/1293-Chang+shu-kupit-v-glazove-otzyvy.html]http://coverage.chang-shuofficial.bid/line/1293-Chang+shu-kupit-v-glazove-otzyvy...

  • facuCise

    2018-03-24 02:09:56

    Спасибо за объяснение. --- ХА ХА, упасть и не встать!!!!!!!!! сколько стоит чай чанг шу, пурпурный чай чанг шу фото а также [url=http://album.chang-shuofficial.bid/base/919-Purpurnyy-chay-chang-shu-cena-v-apteke-v-permi-habarovsk.html]http://album.chang-shuofficial.bid/base/919-Purpurnyy-chay-chang-shu-cena-v-apteke-v-permi-habarovsk.html[/url] чай чанг шу показания [url=http://holstein.chang-shuofficial.bid/buy/387-Chang-shu-svoystva-chay-otzyvy-forum.html]http://holstein.chang-shuofficial.bid/buy/387-Chang-shu-svoystva-chay-otzyvy-forum...

  • prognisType

    2018-03-23 23:48:05

    ммда!! --- Как-то не канет интересные стартапы, писатели интересные и [url=http://www.izmailovo-vao.com/do/2018/zaimyinfo]тут[/url] стих интересный [url=http://landsms.ir/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=301530]тут[/url] [url=http://sharepoint-sandbox.com/index.php/component/users/?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=156104]тут[/url] [url=http://sunrise-t.com.ua/zaimyinfo]тут[/url] [url=http://test.fungodoctor.com.ua/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=4215&lang=ru]тут[/url] [url=http://www...

  • prognisType

    2018-03-23 23:11:22

    Это хорошая идея. --- Прошу прощения, это мне не подходит. Может, есть ещё варианты? интересные татуировки, интересные телепередачи и [url=http://www.introrecycling.com/index.php?option=com_k2&view=itemlist&task=user&id=315529]тут[/url] интересные прически [url=http://forum.ozz.tv/viewtopic.php?f=18&t=2163]тут[/url] [url=http://dmproductora.com.mx/index.php/forum/suggestion-box/113557-zaimyinfo#113523]тут[/url] [url=http://raffo77.freehostia.com/modules.php?name=Journal&file=display&jid=11000]тут[/url] [url=http://amenti...